Это был интеллигентный, образованный, симпатичный, спокойный, вежливый, немногословный, сдержанный мужчина под 50. Он никогда ни на что не жаловался, целыми днями читал книги и журналы, или просто лежал и о чем-то думал. А когда его навещали старенькие родители и погода была хорошая, он спускался вместе с ними в хосписный  дворик, они садились на лавочку и подолгу о чем-то беседовали, или просто молчали.

Александр (так звали мужчину) был очень культурным и деликатным. Когда к пациентам трехместной палаты, в которой он лежал, приходили друзья или родственники, он выходил из палаты, чтобы не мешать их общению, так как его соседи по палате были лежачими больными, а он еще мог ходить.

Врачей беспокоила его закрытость и депрессивность, а также мысли "не известно о чем". Поэтому они просили нас с коллегой время от времени посещать Александра и беседовать с ним, даже не смотря на то, что при поступлении в хоспис и знакомстве с психологом он сразу же сказал, что психологическая поддержка и консультации ему не нужны.

Я познакомилась с родителями Александра - тоже очень интеллигентными, образованными, культурными, спокойными людьми. Они, в отличие от своего сына, охотно шли на контакт. Мы нашли уютное место для беседы, которая длилась, наверное, больше часа. Говорила, в основном, мама Александра. Она рассказывала про его отличную учебу в школе, а затем - в институте. Говорила, что всю свою жизнь Александр работал на одном предприятии, на которое попал по распределению после окончания института. Он никогда не имел никаких замечаний ни от учителей в школе, ни от преподавателей в институте, ни от начальства на работе. Он был гордостью родителей, их единственным ребенком, и отовсюду они получали только благодарности за то, что воспитали такого замечательного сына.

Александр никогда не был женат. - Мама, зачем же мне жена, когда мне так хорошо и спокойно с вами, - говорил он. И действительно, рядом с этими двумя старенькими людьми было очень уютно и тепло, даже несмотря на то, что они переживали такое горе ...

Помню, как я рассказывала Александру о нашем батюшке, тоже Александре, посещающем пациентов хосписа. Я спрашивала, хочет ли он побеседовать с ним. Александр от встречи с батюшкой отказался - сказал, что он атеист.

Александр пролежал в хосписе несколько недель и выписался. С того времени прошло уже, наверное, года три. А несколько дней назад я почему-то вспомнила о нем и его родителях, и решила, что надо мне написать статью о них.

Удивительно, как человек, родившийся в середине 60-х, сумел остаться совершенно не затронутым теми бурными событиями и переменами, которые происходили в конце 80-х - начале 90-х годов на пространстве, называемом когда-то СССР.  

***

Гэта быў інтэлігентны, адукаваны, сімпатычны, спакойны, ветлівы, нешматслоўны, стрыманы мужчына пад 50. Ён ніколі ні на што не скардзіўся і не наракаў, цэлымі днямі чытаў кнігі і часопісы, або проста ляжаў на ложку і аб чымсьці думаў. А калі яго наведвалі старэнькія бацькі і надвор'е было добрым, ён спускаўся разам зь імі ў хоспісны дворык, яны садзіліся на лавачку і падоўгу аб чымсьці размаўлялі, або проста маўчалі. 

Аляксандар (так звалі мужчыну) быў вельмі культурным і далікатным. Калі да пацыентаў трохмясцовай палаты, у якой ён ляжаў, прыходзілі сябры і сваякі, ён выходзіў з палаты, каб не замінаць іхнаму кантактаваньню, бо ягоныя суседзі па палаце былі ляжачымі хворымі, а ён яшчэ мог хадзіць. 

Урачоў непакоіла ягоная закрытасьць, дэпрэсіўнасьць, думкі "не вядома аб чым". Таму яны прасілі нас з калегай час ад часу наведваць Аляксандра і размаўляць зь ім, нават не зважаючы на тое, што пры паступленьні ў хоспіс і знаёмстве з псыхолягам ён адразу ж сказаў, што псыхалягічная падтрымка і кансультацыі яму не патрэбныя. 

Я пазнаёмілася з бацькамі Аляксандра - таксама вельмі інтэлігентнымі, адукаванымі, культурнымі, спакойнымі людзьмі. Яны, у адрозьненьні ад свайго сына, ахвотна ішлі на кантакт. Мы знайшлі ўтульнае мейсца для размовы, якая доўжылася, напэўна, больш за гадзіну. Гаварыла, у асноўным, мама Аляксандра. Яна распавядала пра ягоную выдатную вучобу ў школе, а потым - у інстытуце. Казала, што ўсё сваё жыцьцё Аляксандар працаваў на адным прадпрыемстве, на якое яго разьмеркавалі пасьля заканчэньня інстытуту. Ён ніколі ня меў ніякіх заўвагаў ні ад настаўнікаў у школе, ні ад выкладчыкаў у інстытуце, ні ад начальства на працы. Ён быў гонарам бацькоў, іхным адзіным дзіцём, і адусюль яны атрымлівалі толькі ўдзячнасьці за тое, што выхавалі такога цудоўнага сына.

Аляксандар ніколі ня быў жанаты. - Мама, навошта ж мне жонка, калі мне так добра і спакойна з вамі, - казаў ён. І сапраўды, побач з гэтымі двума старэнькімі людзьмі было вельмі ўтульна і цёпла, нават ня гледзячы на тое, што яны перажывалі такое гора ...

Памятаю, як я распавядала Аляксандру пра нашага бацюшку, таксама Аляксандра, які наведвае пацыентаў хоспісу. Я пыталася, ці хоча ён зь ім паразмаўляць. Аляксандар ад сустрэчы з бацюшкам адмовіўся - сказаў, што ён атэіст.

Аляксандар праляжаў у хоспісу некалькі тыдняў і выпісаўся. З таго часу прайшло ўжо, напэўна, гады тры. А некалькі дзён таму я чамусьці ўспомніла пра яго і ягоных бацькоў, і вырашыла, што трэба мне напісаць артыкул пра іх.

Дзізна, як чалавек, які нарадзіўся ў сярэдзіне 60-х, здолеў застацца зусім не закранутым тымі бурнымі падзеямі і пераменамі, якія адбываліся напрыканцы 80-х - напачатку 90-х гадоў на прасторы, называнай калісьці СССР.  

Бобровская Марина